Олексій
Talent Delivery Specialist
Я прокинувся о 4-ій ранку від плачу мого новонародженого сина. Коли колисав немовля, перевірив новини і завмер у шоці. Почалась війна. Ми були в Ірпені – місті, яке за два дні потерпатиме від обстрілів, комплекс, в якому ми жили, за два дні розбомблять.
Ми взяли нашого сина та поїхали до родичів у Боярку – ще одне невелике місто під Києвом. Думали, що там будемо в безпеці. Але за декілька годин побачили у вікні те, що я ніколи не забуду. Російські війська обстріляли нафтову базу і вогняний стовп освітив все небо. Це було страшне видовище, але пожежу швидко загасили. Ми лишалися у Боярці ще декілька днів.
Я був такий злий, ненавидів це все – війну, переїзд, вогонь, постійну небезпеку, в якій перебувала моя родина. Здається, я ніколи так багато не лаявся, як в ті перші дні. Ця лють штовхала мене робити хоч щось, і я почав волонтерити. Ми з друзями їздили до станцій метро, де ховались люди, і привозити їм найнеобхідніше: чай, ковдри тощо. Пізніше я опублікував декілька постів на своїй фейсбук-сторінці й отримав надзвичайну підтримку. Люди стали долучатися до нас або підтримувати грошима. Мені найбільше запам’ятався дзвінок з військового госпіталю, до якого прийшли волонтерити жінки з сусіднього села, та лишалися там впродовж всього тижня. Вони сказали «Чи не могли б ви… Перепрошуємо за це прохання… Але чи не могли б ви привезти їм спідню білизну?». Ми витратили пів дня у пошуках білизни, адже всі магазини, окрім продуктових, були зачинені.
Що надихало мене в ті дні, – згуртованість людей. Я відчував стільки підтримки від усіх, кого зустрічав, – молодих і старих. Я розмовляв з людьми на дорозі, у магазинах, лікарнях, на станціях метро – усі були на 100% переконані, що Україна переможе. «Ми натовчемо їм пики», – казали вони. Я не міг не погодитися. Цю країну неможливо перемогти. Це країна, де всі піднялися на боротьбу з окупантами. Це країна, де всі битимуться за свою свободу.
Зараз ми в безпеці у Черкасах, я продовжую волонтерити та допомагати, чим можу. Знаю, що ми переможемо. Вже перемагаємо. Україна змінює світ на наших очах. Я щасливий жити і бачити ці зміни.
Іван
Delivery Manager
Спершу я подумав, що це грім. Потім зрозумів, що надворі зима, в цей час гроз не буває і тоді усвідомив – почалась війна. З Києва ми одразу переїхали у Димер – невеличке селище біля столиці, де живуть батьки моєї дружини. Зрештою вирішили вирушити у Львів, але батьки відмовились покинути дім. Не можу висловити, наскільки я шкодую про це рішення, адже зараз село окуповане, і ми не маємо можливості безпечно вивезти їх звідти.
Моя мама і бабуся живуть у Миколаєві, який також під загрозою російської агресії. Російська ракета влучила у сусідній будинок до батьківського. Моя родина у небезпеці, але я нічого не можу зробити, щоб їм допомогти. Всі мости розведені, всі дороги, що ведуть на захід, окуповані російськими військами, які їх постійно обстрілюють.
Зараз ми живемо львівській квартирі моєї колеги. Ми у відносній безпеці. Я працюю вдень, а вночі волонтерю: розвожу біженців по Львову. Я завжди мріяв жити у цьому прекрасному місті. Але я не думав, що мої мрії здійсняться у такий жахливий спосіб. Єдине, що допомагає мені триматися, це думка про те, що всі мої рідні живі. І я знаю напевне – якщо хтось загине, вороття назад вже не буде.
Дмитро
JavaScript Engineer
Мені здається, що з 24-го лютого я проживаю один нескінченно-жахливий день знову і знову. Моя дружина розбудила мене о 5 ранку і сказала: «Не панікуй, але нас бомблять». Я одразу зіскочив з ліжка, підійшов до вікна та почув вибухи. Ми почали збирати необхідні речі. Для мене було надзвичайно важливо взяти з собою робочий ноутбук. Я знав, що візьмуся до роботи, щойно зможу, щоб підтримати мою родину, мою компанію та економіку моєї країни. Ми швидко зібрали речі у невеликі сумки, взяли нашого собаку та поїхали до батьків дружини. Але нам не вдалося переконати їх поїхати з Києва, як би сильно ми не наполягали. Наступні кілька днів ми провели неподалік Києва у будинку друзів.
Я постійно розмовляв зі своїми колегами. На щастя, один з них також вирішив їхати з Києва зі своєю родиною. За пів години наші сім’ї прямували до Хмельницького. Дорога зайняла 20 годин, на щастя, обійшлось без пригод. Коли ми приїхали в Хмельницький, не знали, де зупинитися. Мій колега місцевий і запропонував залишитися у нього. Місто видавалось тихим та відносно спокійним, тому ми погодились. Але я й досі пильно стежу за новинами. Ми готові бігти далі у разі небезпеки, яка може з’явитися будь-якої хвилини.
Сергій
JavaScript Engineering Lead
Коли почалась війна, я був у Вишневому – невеликому містечку поблизу Києва. Пам’ятаю, почув далекі вибухи та не повірив, що це може бути правдою. Мій мозок намагався знайти логічне пояснення ситуації, як-от «це все провокація, вони змушують людей панікувати, маємо трохи почекати, все буде добре». Втім уже наступного дня моя дружина, я та колега з дружиною, собакою та кішкою всілися разом в одну автівку та поїхали в пошуках безпечного місця. Ми обрали Хмельницький – це моє рідне місто, там живуть мої батьки. Зазвичай дорога займає 5 годин максимум, але в той день нам знадобилось 20. Ми не могли їхати звичним шляхом – його або обстрілювали, або блокували російські військові. Тому нам довелося їхати через Вінницю.
Я сидів за кермом весь шлях від Києва до Хмельницького. Не буду брехати, це було найскладніше моє випробування на дорозі, адже мене ніхто не міг підмінити. Трафік на якийсь час зовсім зупинився, мені вдалося відпочити хоча б кілька хвилин.
Дружина має народити у квітні, й ми все ще сподіваємось, що зможемо повернутись до Києва і до нашого лікаря. А поки я сподіваюся, що у Хмельницькому буде безпечно, коли народиться наша дитина.
Історії евакуації ще чотирьох Intelliasівців
